Українець дивився на свою, похмурими радянськими меблями прикрашенну кімнату та роздумував про себе: “Як мені завтра на роботу встати о шостій, аби зранку встигнути?”

Часто його найбільшим бажанням було, аби тільки трамвай не зламався посеред дороги або маршрутка прийшла вчасно. “Завжди все має йти важко, треба працювати вдень, а готуватися до іспитів уночі,” пам’ятав він свою упевненість в молоді, яка тепер стала ще сильнішою. Швидше, швидше, а то не встигнеш!

Час треба використовувати, мав на увазі українець. Закінчив школу, здобув дві вищі освіти з червоним дипломом. Почав постійно працювати на двох роботах. Одружився, це важливо. І завжди пам’ятав, що колись усім треба було щось швидко виконувати, мабуть на цифру п’ять. Швидше, швидше, а то не встигнеш!

Переміщався він маленькими, але дуже частенькими кроками. Дивитись в очі людям не було часу, вони тільки ставали на дорозі. “Що ви тут стали посеред тротуару?” замість вибачення пробурмотів незадоволений українець, не підводячи погляду. Швидше, швидше, а то не встигнеш!

Хвороба в нього була в очах. Вони в нього немов працювали вибірково — ніколи не випускали із горизонту минулий схід, але не завжди надавали значення майбутньому заходу. Та й загалом погляд його фокусувався на поділі та відмінностях. “Та що вони там… Їм все дозволено, їм все споконвіку доступно! Це тільки я маю о шостій вставати.” Швидше, швидше, а то не встигнеш!

Дуже незручним здавався вихід із цієї, самим українцем збудованої захисної кімнати. І не допускав до себе свіжого повітря. Не зміг він перемогти хворобу очей, здійснив своє найбільше бажання та залишився прекрасний українець спати в своїй країні чудес. Мабуть, невдовзі його швидко будити треба?