Ilona Sābera – portfolio

blogging, journalism, semiotics, short stories

Я виросла там, де ніколи не була

2 Comments

IMG_0138“Пропусти сестру Христини”, каже дівчина іншій, намагаючись потрапити недільного вечора до переповненої маршрутки, аби дістатися до гуртожитку. Я розумію, що вони говорять про мене, і я повернула собі українську родину. Маю важку, сільським добром повну сумку, куди поклали справжнє молоко, ще теплий сир та українські вареники. Тихо про себе сподіваюся, що я схожа на них — сільських дівчат, які зі мною перемогли ці три години в потязі з карпатського села, де чоловіки пили та закушували кабачковою ікрою з банки, а жіночка монотонним голосом повторяла: “Пиво-сухарі, сухарі-пиво,” а студенти перечитували конспекти.

Я повертаюся з Головецька. Це слово зі мною з дитинства — з казок бабусі та конвертів з адресами інших країн. “Лист ще не прийшов? То дай його мамі, хай прочитає.” І ми з сестрою сиділи й уважно слухали. Так, насправді є там єдина вулиця та блакитні будинки, і гори навколо, а сусіди й досі корів разом зводять і по черзі пасуть. Кожні двері охороняють гуси, індики та кури вільно щось шукають, але ввечері завжди повертаються до власного сараю.

Люди, ім’я яких я досі читала на листах та випадково чула, на цьому подвір’ї під горою перетворюються у справжніх. Мене вітають поцілунками та не відпускають з обіймів, не вірячи що насправді приїхала родичка з Латвії. Обов’язкові запитання: “Як мати твоя?”,  яку тут пам’ятають ще дитиною. – Як тьотя Марта у Тірзі та її діти? А взагалі в Латвії у вас як?- Ну так, в Європі ми. Ми до вас можемо приїхати, а ви до нас — ні.Енергійна сільська жінка, двоюрідна сестра моєї мами, стоїть посеред індиків і стверджує, що досі пам’ятає дорогу від огрського вокзалу до нашої квартири, і повторює пишні латвійські висловлення, яких навчилась у Лізумі, коли жила там десять місяців. І я чую, що належу сюди і завжди так було. Я тут виросла, тільки ніколи не бувала.

-Як ти файно нашою мовою розмовляєш!

– Мене баба навчила…
Мушу обов’язково інші хати родичів побачити. Вони завжди одноповерхові, де немає більше двох кімнат та літня кухня окремо. В хаті життя, малі діти бігають, батьки, прабатьки, тітки, дядьки. І всі разом. І в селі життя, молоді сім’ї, кожен тримає корову чи свиню (а то й дві) та й курей, звичайно.

Їм вареники і дивлюся на невелику кімнату з плитою в одному кутку та столом коло іншої стінки біля вікон. Чи може ця кімната бути тією, де бабця народилася, провела  дитинство, святкувала Різдво та Великдень, спала на печі взимку та ділила шматок хліба з сестрами у тяжкі часи? Були часи, коли в цій кімнаті спали 3 дорослі та 10 дітей…
Неділя. Ранок. Ідемо до церкви, тієї самої, де баба колись паску святити носила, дітей хрестили. А попові завжди щось дати треба було. Біля церкви похована моя прабаба, бабин брат та сестра. Це проста греко-католицька церква, прибрана іконами та вишитими рушниками. “Ходи з сестрою на хори,” і я йду. Служить молодий піп, і жінки в хустках з квітами на хорах співають. І я там. І я знаю «Отче наш».

Моя українська сестра у третьому класі. Вона мені показує поля та луги на горі, стежку на потік. “А хочеш, я покажу, де ми їдемо на яфури?” і я чую знайомі слова. Моя бабця третій клас не скінчила, бо треба було пасти корів. Вона їх гнала тут цією горою, попри це поле. І я знаю, вона тут ходила, і я знаю, вона тут, біля мене.

Advertisements

2 thoughts on “Я виросла там, де ніколи не була

  1. Це ж так важко мати дві (чи кілька) батьківщин. Неминуче відчуття провини перед тією з них, в якій не живеш.

    Like

  2. файно)

    Like

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s